|
АНАЛІТИЧНИЙ КОМЕНТАР ДО РОБОТИ Ж. ЛАКАНА
«ВАРІАНТИ ЗРАЗКОВОГО ЛІКУВАННЯ»
1. Парадокс "зразкового лікування" та етичний вимір психоаналізу
Цей, на перший погляд, невинний заголовок стає каталізатором для критичної рефлексії про те, чим є — і чим не є — психоаналіз.
Сама ця назва роботи викриває фундаментальну проблему в розумінні сутності психоаналізу. Вона оголює внутрішню суперечність, яка виникає при будь-якій спробі підігнати психоаналітичну практику під загальноприйняті терапевтичні стандарти.
Жак Лакан влучно визначає заголовок "Варіанти зразкового лікування" як плеоназм, що містить у собі глибоку суперечність. Ця теза вказує на те, що якщо лікування є "зразковим", воно за визначенням не може мати "варіантів", оскільки зразок передбачає єдиний стандарт. Якщо ж існують "варіанти", то саме поняття "зразка" втрачає сенс. Ця логічна пастка виявляє ключову відмінність психоаналізу від терапії в її традиційному розумінні.
На відміну від психотерапії, де "варіанти" зазвичай вказують на клінічну адаптацію методів до конкретного випадку, в психоаналізі вони свідчать про дещо інше — про етичну позицію. Етична позиція аналітика базується не на переліку правил, а на структурному розумінні суб'єкта, мови та бажання, що й дозволяє йому діяти етично перед обличчям нескінченних "варіантів" клінічної практики.
Такий підхід пояснює специфічне ставлення психоаналітиків до критеріїв ефективності, таких як "поліпшення" або "одужання". Навчені Фрейдом, вони остерігаються пристрасті до зцілення, розглядаючи його як потенційну загрозу для аналітичного процесу. Зцілення визнається лише як можливий "благотворний побічний ефект", але не як самоціль.
2. Еволюція та викривлення фундаментальних понять:
від аналізу матеріалу до аналізу опору
Поступовий зсув у фокусі аналітичної техніки — від разшифровки позасвідомого матеріалу до "атаки" на опір — кардинально змінив суть аналітичного процесу.
До "поворотного пункту", що припадає приблизно на 1920-ті роки, аналітична техніка була зосереджена на розшифровці "матеріалу". Під цим терміном розуміли сукупність проявів позасвідомого: сновидіння, помилкові дії, обмовки, вільні асоціації. Аналіз цього матеріалу дозволяв суб'єкту відновити свою витіснену історію, заповнити прогалини в пам'яті та, як наслідок, усунути симптоми. позасвідоме розглядалося як конституюючий суб'єкт, що надає сенс симптомам.
Причиною зміни техніки стало, як не парадоксально, "погіршення результатів". Цей зсув можна проілюструвати іронічним судженням, яке приписують Фройду: він нібито зауважив, що потрібно поспішати з "інвентаризацією позасвідомого, поки воно знову не зачинилося". Цей жарт відображає реальну зміну парадигми, яка відбулася в аналітичній спільноті.
Логіка нового підходу була простою: якщо симптом зберігається навіть після його інтерпретації, це означає, що суб'єкт чинить опір визнанню істини. Отже, аналізувати потрібно насамперед цей опір. Цей зсув кардинально змінив фокус аналізу: замість позасвідомого суб'єкта, що конституює симптом, в центрі уваги опинилося "Я" суб'єкта, яке нібито конституюється в матеріалі.
Ключова помилка цієї нової орієнтації, ця фундаментальна теоретична регресія, полягає в ігноруванні пізньої топіки Фройда. Хоча в ранніх роботах Фрейд дійсно пов'язував опір з "Я", у своїй другій, структурній моделі психіки він чітко показав, що опір не є привілеєм "Я". У ньому беруть участь також "Воно" та "Над-Я".
Фокус зміщується з мовного вираження суб'єкта на його поведінкові реакції. Дикція, тон, паузи, жести і навіть "бурчання в животі" починають вважатися більш значущими, ніж слова. Цей шлях неминуче веде до абсурдної мети "взаємного обнюхування" — метафори, що позначає відмову від Символічного порядку: мови, закону, структури.
Таким чином, відмова від центральної ролі мови та позасвідомого на користь психології "Я" стала відчайдушною та хибною спробою знайти новий орієнтир для аналізу після того, як його справжній якір у Символічному був покинутий. У цьому спотвореному процесі центральною проблемою стає вже не позасвідоме пацієнта, а особистість самого аналітика.
3. Суб'єктивність аналітика та її вплив на терапевтичний процес
Коли аналіз перетворюється на взаємодію власного "Я" аналітика з іншим "Я" (аналізанта), особистість, нарцисизм та система знань самого аналітика неминуче стають центральною проблемою терапевтичного процесу. Замість того, щоб бути нейтральним "дзеркалом", аналітик перетворюється на активного учасника, чиє власне "Я" та «Над Я» стають мірилом істини та моделлю для наслідування. Однак така логіка веде до того, що "Я" суб'єкта в кінцевому підсумку зводиться до "Я" аналітика.
Якщо згадати слова самого Фройда, який за два роки до смерті писав, що аналітик, як правило, "не досягає у своїй власній особистості тієї міри нормальності, до якої хотів би довести своїх пацієнтів". Цей вирок позбавляє будь-яких підстав розглядати "Я" аналітика як ідеальний зразок.
Лакан пропонує радикально інший шлях, згідно з ним, аналітик повинен пройти власний аналіз до кінця, що означає очищення нарцисичного образу свого "Я" від усіх бажань і зведення його до єдиної іпостасі — абсолютного пана, Смерті. Його мета полягає в тому, щоб аналітик звільнив терапевтичний простір від власного «Я», бажань та ідентичності. Аналітик стає чистою функцією, порожнім екраном, абсолютним Іншим, який нічого не бажає від пацієнта. Саме це дозволяє бажанню та мові самого пацієнта проявитися, не зазнаючи впливу нарцисизму аналітика.
Ефективність аналітика залежить не від обсягу його теоретичних знань чи клінічного досвіду, а від його позиції щодо мови та істини. Справжнє аналітичне знання — це не енциклопедична обізнаність, а специфічна форма "не-знання", яка дозволяє почути унікальну істину суб'єкта.
Мова (речь) в психоаналізі — це не просто інструмент комунікації, а акт, в якому суб'єкт стверджує себе через іншого. Він промовляє своє повідомлення в очікуванні, що інший зробить його істинним. Наприклад, коли чоловік каже: "ти моя дружина", він насправді стверджує: "я твій чоловік", і ця істина виникає лише в момент визнання її іншим.
Завдання аналітика — "тримати мову" (держать речь) суб'єкта, тобто створювати умови для розгортання цієї діалектики визнання, навіть якщо він при цьому мовчить. Його мовчання є не відсутністю відповіді, а активною позицією, що підтримує мовленнєвий потік пацієнта.
4. "Вчене незнання" як умова ефективної практики
Сучасна система підготовки аналітиків часто рухається у протилежному напрямку. Знання, накопичене в аналітичному досвіді, належить до сфери Уявного. Воно може стати серйозною перешкодою, якщо аналітик вважає, що заздалегідь знає, чого очікувати від мови суб'єкта. Це "знання" закриває його слух для унікальної істини, яка може прозвучати.
Тому справжня підготовка аналітика має структуруватися навколо незнання (невежества). Це не просто відсутність інформації, а одна з фундаментальних пристрастей буття, поряд з любов'ю та ненавистю. Це активна форма свідомого відсторонення від накопичених теорій та клінічного досвіду, щоб почути унікальність мови суб'єкта (Символічне). Таке "вчене незнання" є, по суті, "найбільш витонченою формою знання".
Аналіз сучасного стану психоаналізу виявляє глибоку кризу, породжену спробами стандартизації та формалізації практики. Ці спроби, продиктовані бажанням отримати інституційне визнання, що призводять до перетворення її на один із варіантів психотерапії.
Маємо віру, що майбутнє психоаналізу залежить від його здатності повернутися до своїх витоків: до центральної ролі мови, до концепції позасвідомого суб'єкта, що визначається символічним порядком. Ефективність аналізу полягає не в застосуванні універсальних технік, а в унікальній позиції аналітика, яка дозволяє розгорнутися істині суб'єкта.
Цю ідею найкраще ілюструють слова самого Зигмунда Фрейда, який з дивовижною стриманістю оцінював власні технічні рекомендації:
«Я повинен, однак, прямо сказати, що техніка ця була розроблена мною як єдина цілком придатна для мене особисто, і не ризикну заперечувати той факт, що лікар з іншою особистістю віддасть перевагу, можливо, іншим підходам як до самих хворих, так і до проблем, що підлягають вирішенню».
Ця "стриманість" є не проявом скромності, а твердженням фундаментальної істини: аналіз не є стандартизованою технікою, а унікальною зустріччю, структурованою сингулярністю суб'єктів, що беруть у ній участь. Саме ця позиція є сутністю "вченого незнання", про яке йшлося вище. Психоаналіз знаходить свій справжній масштаб не у формалізованих стандартах, а на шляхах, де кожен аналіз стає неповторним актом творення істини.
|
|
Текст в перекладі
АЛИТИЧЕСКИЙ КОММЕНТАРИЙ К РАБОТЕ Ж. ЛАКАНА
«ВАРИАНТЫ ОБРАЗЦОВОГО ЛЕЧЕНИЯ»
1. Парадокс «образцового лечения» и этическое измерение психоанализа
Этот, на первый взгляд, невинный заголовок становится катализатором критической рефлексии о том, чем является — и чем не является — психоанализ. Само название работы вскрывает фундаментальную проблему в понимании сущности психоанализа. Оно обнажает внутреннее противоречие, возникающее при любой попытке подогнать психоаналитическую практику под общепринятые терапевтические стандарты.
Жак Лакан метко определяет заголовок «Варианты образцового лечения» как плеоназм, содержащий в себе глубокую противоречивость. Если лечение является «образцовым», оно по определению не может иметь «вариантов», поскольку образец предполагает единый стандарт. Если же существуют «варианты», само понятие «образца» утрачивает смысл. Эта логическая ловушка выявляет ключевое отличие психоанализа от терапии в её традиционном понимании.
В отличие от психотерапии, где «варианты» обычно означают клиническую адаптацию методов к конкретному случаю, в психоанализе они свидетельствуют о другом — об этической позиции. Этическая позиция аналитика основывается не на наборе правил, а на структурном понимании субъекта, языка и желания, что и позволяет ему действовать этично перед лицом бесконечных «вариантов» клинической практики.
Такой подход объясняет специфическое отношение психоаналитиков к критериям эффективности, таким как «улучшение» или «выздоровление». Наученные Фрейдом, они остерегаются страсти к исцелению, рассматривая её как потенциальную угрозу аналитическому процессу. Исцеление признаётся лишь как возможный «благотворный побочный эффект», но не как самоцель.
2. Эволюция и искажение фундаментальных понятий:
от анализа материала к анализу сопротивления
Постепенный сдвиг фокуса аналитической техники — от расшифровки бессознательного материала к «атаке» на сопротивление — радикально изменил суть аналитического процесса.
До «поворотного пункта», приходящегося примерно на 1920-е годы, аналитическая техника была сосредоточена на расшифровке «материала». Под этим понималась совокупность проявлений бессознательного: сновидения, ошибочные действия, оговорки, свободные ассоциации. Анализ этого материала позволял субъекту восстановить свою вытесненную историю, заполнить пробелы памяти и, как следствие, устранить симптомы. Бессознательное рассматривалось как конституирующий субъект, придающий смысл симптомам.
Причиной изменения техники стало, как ни парадоксально, «ухудшение результатов». Этот сдвиг можно проиллюстрировать ироничным замечанием, приписываемым Фрейду: он якобы говорил, что нужно спешить с «инвентаризацией бессознательного, пока оно вновь не закрылось». Эта шутка отражает реальную смену парадигмы в аналитическом сообществе.
Логика нового подхода была простой: если симптом сохраняется даже после его интерпретации, значит субъект сопротивляется признанию истины. Следовательно, анализировать нужно прежде всего это сопротивление. Этот сдвиг радикально изменил фокус анализа: вместо бессознательного субъекта, конституирующего симптом, в центре внимания оказалось «Я» субъекта, якобы конституирующееся в материале.
Ключевая ошибка этой новой ориентации, эта фундаментальная теоретическая регрессия, заключается в игнорировании поздней топики Фрейда. Хотя в ранних работах Фрейд действительно связывал сопротивление с «Я», в своей второй, структурной модели психики он ясно показал, что сопротивление не является привилегией «Я». В нём участвуют также «Оно» и «Сверх-Я».
Фокус смещается с языкового выражения субъекта на его поведенческие реакции. Дикция, тон, паузы, жесты и даже «урчание в животе» начинают считаться более значимыми, чем слова. Этот путь неизбежно ведёт к абсурдной цели «взаимного обнюхивания» — метафоры отказа от Символического порядка: языка, закона, структуры.
Таким образом, отказ от центральной роли языка и бессознательного в пользу психологии «Я» стал отчаянной и ошибочной попыткой найти новый ориентир для анализа после того, как его подлинный якорь в Символическом был оставлен. В этом искажённом процессе центральной проблемой становится уже не бессознательное пациента, а личность самого аналитика.
3. Субъективность аналитика и её влияние на терапевтический процесс
Когда анализ превращается во взаимодействие собственного «Я» аналитика с другим «Я» (анализанта), личность, нарциссизм и система знаний самого аналитика неизбежно становятся центральной проблемой терапевтического процесса. Вместо того чтобы быть нейтральным «зеркалом», аналитик превращается в активного участника, чьё собственное «Я» и «Сверх-Я» становятся мерилом истины и моделью для подражания. Однако такая логика приводит к тому, что «Я» субъекта в конечном итоге сводится к «Я» аналитика.
Если вспомнить слова самого Фрейда, который за два года до смерти писал, что аналитик, как правило, «не достигает в своей собственной личности той меры нормальности, к которой хотел бы довести своих пациентов». Этот приговор лишает всяких оснований рассматривать «Я» аналитика как идеальный образец.
Лакан предлагает радикально иной путь: аналитик должен пройти собственный анализ до конца, что означает очищение нарциссического образа своего «Я» от всех желаний и сведение его к единственной ипостаси — абсолютного господина, Смерти. Его цель состоит в том, чтобы аналитик освободил терапевтическое пространство от собственного «Я», желаний и идентичности. Аналитик становится чистой функцией, пустым экраном, абсолютным Другим, который ничего не желает от пациента. Именно это позволяет желанию и речи самого пациента проявиться, не испытывая воздействия нарциссизма аналитика.
Эффективность аналитика зависит не от объёма его теоретических знаний или клинического опыта, а от его позиции по отношению к языку и истине. Подлинное аналитическое знание — это не энциклопедическая осведомлённость, а специфическая форма «не-знания», позволяющая услышать уникальную истину субъекта.
Речь в психоанализе — не просто инструмент коммуникации, а акт, в котором субъект утверждает себя через другого. Он произносит своё сообщение в ожидании, что другой сделает его истинным. Например, когда мужчина говорит: «ты моя жена», он в действительности утверждает: «я твой муж», и эта истина возникает лишь в момент признания её другим.
Задача аналитика — «держать речь» субъекта, то есть создавать условия для развёртывания этой диалектики признания, даже если он при этом молчит. Его молчание — не отсутствие ответа, а активная позиция, поддерживающая речевой поток пациента.
4. «Учёное незнание» как условие эффективной практики
Современная система подготовки аналитиков часто движется в противоположном направлении. Знание, накопленное в аналитическом опыте, принадлежит к сфере Воображаемого. Оно может стать серьёзным препятствием, если аналитик считает, что заранее знает, чего ожидать от речи субъекта. Это «знание» закрывает его слух для уникальной истины, которая может прозвучать.
Поэтому подлинная подготовка аналитика должна структурироваться вокруг незнания. Это не просто отсутствие информации, а одна из фундаментальных страстей бытия, наряду с любовью и ненавистью. Это активная форма сознательного отстранения от накопленных теорий и клинического опыта, чтобы услышать уникальность речи субъекта (Символическое). Такое «учёное незнание» является, по сути, «наиболее утончённой формой знания».
Анализ современного состояния психоанализа выявляет глубокий кризис, порождённый попытками стандартизации и формализации практики. Эти попытки, продиктованные стремлением к институциональному признанию, приводят к превращению психоанализа в один из ва |
