Новости

ЕТИЧНА ПОЗИЦІЯ АНАЛІТИКА

Ми звикли думати про терапію як про інструмент для досягнення щастя, адаптації до суспільства чи побудови сильнішого «Я». Але що, як справжня мета психоаналізу — не зміцнити власне «Я», а поставити під сумнів саме його цілісного існування? Психоаналіз стверджує, що наше «Я» — це не якесь стабільне ядро особистості, а радше ілюзія. Воно не існує від народження, а конструюється через серію ідентифікацій із зовнішніми образами та словами, починаючи зі знаменитої «стадії дзеркала», (Лакан) коли дитина вперше впізнає себе у відображенні як цілісний образ.

Фрейд пропонує прекрасну метафору, «Я — це констеляція ідентифікацій». Наше відчуття себе — це, по суті, колекція «слідів стосунків» з іншими. Ми збираємо себе з рис, слів та образів матері, батька, вчителів, героїв фільмів, друзів. Наше «Я» — це поверхня, на яку спроєктовані наші «інші».

Психоаналіз — це спосіб мислення про себе, свої бажання та про те, як людина бачить цей світ, це не просто практика, а радикальна етика. Психоаналіз, починаючи з Фрейда, формулює абсолютно нову етичну позицію для аналітика, відмовляючись від категорій, що є важливими для медицини. Перший крок— це відмова від фундаментальної для медичного дискурсу опозиції норми та патології. Починаючи з Фрейда, психоаналіз робить радикальний крок убік від медичної моделі, яка ділить світ на «норму» та «патологію».

Фрейд підкріплює цю бінарну опозицію, демонструючи, що психічні механізми, які діють у умовно "хворих", є тими ж самими, що й у умовно "здорових"людей. Більше того, Фрейд пропонує парадоксальне бачення "нормальної" людини як своєрідної середини між невротиком і психотиком, яка запозичує риси обох структур. Від невротика вона бере визнання існування Іншого, здатність до контакту, до відносин. А від психотика — творчий потенціал, розгальмованість та відсутність паралізуючих сумнівів. Психоаналіз не прагне «вилікувати» вас, щоб ви відповідали уявній «нормі». Його мета — зрозуміти унікальну структуру вашої психіки, а не порівнювати її з універсальним шаблоном.

Позиція психоаналітика унікальна. На відміну від лікаря, вчителя чи друга, його роль — не бути «здоровішим» чи «розумнішим» суб'єктом, який дає поради, оцінює чи ще гірше, засуджує. Аналітик стає функцією, що створює аналітичний простір для появи історії людини, що прийшла, появи істини, і робить це саме тому, що відмовляється бути «нормальною людиною», яка виносить судження. 

Мета психоаналізу не в тому, щоб адаптувати ілюзорне «Я» до соціальних вимог, а в тому, щоб зрозуміти, як конструюється наша психічна реальність. Як людина бачить цей світ. Аналітик не вирішує за аналізанта, його функція — створити умови, в яких людина може сформулювати, почути і взяти на себе відповідальність за власне бажання та власну долю («фатум»). 

Психоаналіз —це радикальна етична практика, яка змушує нас зіткнутися з ілюзіями власного «Я» та природою наших найглибших, часто суперечливих бажань. Він не дає готових відповідей, а створює простір для їх пошуку. Зрештою, психоаналіз ставить перед нами питання, яке важливіше за будь-яку відповідь: чи готові ви запитати не про те, що зробить вас щасливим, а про те, якому бажанню ви не готові зрадити?

Психоаналіз не має етики, а сам є етикою. Психоаналіз є етикою тому, що позасвідоме — це не прихована сутність чи біологічний резервуар, а поле відносин, діалектики та практики, яке за своєю природою ставить суб'єкта перед етичним вибором. Він займає структурну позицію, яка уможливлює розгортання мови аналізанта, і ця позиція вимагає відмови від будь-яких суджень, від власного Я та Над Я.

Фундаментальну різницю між "нормальною" людською реакцією та етичною позицією аналітика ілюструє клінічний приклад. (Мазін В.А.) Пацієнт розповідає про розпусні дії, які він вчиняє щодо своєї маленької родички. Подібна розповідь у звичайній ситуації, наприклад якщо б це було десь у кафе, викликала б однозначну реакцію — осуд, гнів, можливо, навіть фізичну агресію, про що говорить аналітик: "Я б, не вагаючись, підняв стілець і вдарив його по голові". Проте в аналітичному кабінеті відбувається інше. Аналітик, "відключаючи" власні почуття, фокусується не на моральній оцінці вчинку, а на дослідженні психічної реальності пацієнта. Його завдання — зрозуміти, чому пацієнт це робить, що з'ясовується згодом: через дитину він мститься її матері. Цей приклад демонструє ціну та суворість етичної позиції аналітика. Відмова від судження є необхідною умовою для того, щоб аналітична робота взагалі могла відбутися. Ця унікальна позиція відкриває шлях до етики, орієнтованої на абсолютно інші категорії — на Реальне та Бажання.

Саме тому в рамках цієї етики аналітик не вирішує за аналізанта, чи потрібно позбуватися симптому. Аналітик створює умови, за яких людина зможе осмислити своє бажання і самостійно прийняти рішення щодо власної долі.

Йдеться не про посилення ілюзорної інстанції "Я", а про етичний обов'язок суб'єкта зайняти місце там, де панувало несвідоме "Воно", тобто взяти

відповідальність за своє бажання. 

Таким чином, етика психоаналізу, подібно до акту сублімації, полягає не в досягненні блага чи задоволенні. Вона полягає у здатності суб'єкта вибудовувати символічну структуру навколо несимволізованої порожнечі свого бажання, шануючи цю порожнечу, а не намагаючись її заповнити.

Перевод текста

ЭТИЧЕСКАЯ ПОЗИЦИЯ АНАЛИТИКА

Мы привыкли думать о терапии как об инструменте достижения счастья, адаптации к обществу или укрепления «Я». Однако что, если подлинная цель психоанализа состоит не в укреплении «Я», а в постановке под вопрос самого его целостного существования? Психоанализ утверждает, что наше «Я» — это не некое стабильное ядро личности, а скорее иллюзия. Оно не существует от рождения, а конструируется через серию идентификаций с внешними образами и означающими, начиная с знаменитой «стадии зеркала» (Ж. Лакан), когда ребенок впервые узнаёт себя в отражении как целостный образ.

Фрейд предлагает точную метафору: «Я — это констелляция идентификаций». Наше ощущение себя представляет собой, по сути, совокупность «следов отношений» с другими. Мы собираем себя из черт, слов и образов матери, отца, учителей, героев фильмов, друзей. Наше «Я» — это поверхность, на которую проецированы наши «Другие».

Психоанализ — это не просто практика, а способ мышления о себе, о собственном желании и о том, каким образом субъект видит мир; это радикальная этика. Начиная с Фрейда, психоанализ формулирует принципиально новую этическую позицию аналитика, отказываясь от категорий, фундаментальных для медицинского дискурса. Первым шагом становится отказ от оппозиции нормы и патологии, являющейся краеугольной для медицины. С Фрейда психоанализ делает радикальный шаг в сторону от медицинской модели, делящей мир на «норму» и «патологию».

Фрейд подкрепляет этот отказ, показывая, что психические механизмы, действующие у условно «больных», являются теми же самыми, что и у условно «здоровых» людей. Более того, он предлагает парадоксальное понимание «нормального» субъекта как своеобразной середины между невротиком и психотиком, заимствующей черты обеих структур. От невротика такой субъект унаследует признание существования Другого, способность к контакту и отношениям. От психотика — творческий потенциал, раскрепощенность и отсутствие парализующих сомнений. Психоанализ не стремится «вылечить» субъекта, чтобы тот соответствовал воображаемой «норме». Его задача — понять уникальную структуру конкретной психики, а не сопоставлять её с универсальным шаблоном.

Позиция психоаналитика является уникальной. В отличие от врача, учителя или друга, его роль заключается не в том, чтобы быть «более здоровым» или «более знающим» субъектом, который даёт советы, оценивает или, что ещё хуже, выносит суждения. Аналитик занимает функцию, создающую аналитическое пространство, в котором становится возможным развертывание истории пришедшего человека, появление истины. И именно потому, что аналитик отказывается быть «нормальным субъектом», выносящим суждения, эта работа становится возможной.

Цель психоанализа состоит не в адаптации иллюзорного «Я» к социальным требованиям, а в понимании того, каким образом конструируется наша психическая реальность и как субъект видит мир. Аналитик не решает за анализанта; его функция — создать условия, в которых субъект сможет сформулировать, услышать и взять на себя ответственность за собственное желание и собственную судьбу («фатум»).

Психоанализ является радикальной этической практикой, заставляющей субъекта столкнуться с иллюзиями собственного «Я» и с природой своих глубинных, часто противоречивых желаний. Он не даёт готовых ответов, а открывает пространство для их поиска. В конечном счёте психоанализ ставит вопрос, который важнее любого ответа: готовы ли вы спрашивать не о том, что сделает вас счастливыми, а о том, какому желанию вы не готовы изменить?

Психоанализ не имеет этики — он сам и есть этика. Он является этикой потому, что бессознательное — это не скрытая сущность и не биологический резервуар, а поле отношений, диалектики и практики, которое по своей структуре ставит субъекта перед этическим выбором. Психоанализ занимает структурную позицию, делающую возможным развертывание речи анализанта, и эта позиция требует отказа от всякого суждения, от собственного Я и собственного Сверх-Я аналитика.

Фундаментальное различие между «нормальной» человеческой реакцией и этической позицией аналитика иллюстрируется клиническим примером (В. А. Мазин). Пациент рассказывает о развратных действиях, совершаемых им по отношению к своей малолетней родственнице. Подобное признание в обычной ситуации — например, в кафе — вызвало бы однозначную реакцию: осуждение, гнев, возможно, даже физическую агрессию. Сам аналитик говорит: «Я бы, не раздумывая, схватил стул и ударил его по голове». Однако в аналитическом кабинете происходит иное. Аналитик, «отключая» собственные аффекты, фокусируется не на моральной оценке поступка, а на исследовании психической реальности пациента. Его задача — понять, почему субъект совершает эти действия. Позднее выясняется, что через ребёнка он мстит её матери. Этот пример демонстрирует цену и строгость этической позиции аналитика. Отказ от суждения является необходимым условием самой возможности аналитической работы. Именно эта уникальная позиция открывает путь к этике, ориентированной на иные категории — на Реальное и Желание.

Поэтому в рамках данной этики аналитик не решает за анализанта, следует ли избавляться от симптома. Он создаёт условия, при которых субъект может осмыслить своё желание и самостоятельно принять решение относительно собственной судьбы.

Речь идёт не об усилении иллюзорной инстанции «Я», а об этическом обязательстве субъекта занять место там, где прежде господствовало бессознательное «Оно», то есть взять на себя ответственность за собственное желание.

Таким образом, этика психоанализа, подобно акту сублимации, заключается не в достижении блага или удовлетворения. Она состоит в способности субъекта выстраивать символическую структуру вокруг несимиолизированной пустоты своего желания, признавая и уважая эту пустоту, а не стремясь её заполнить.